Відкриваю папку з літніми фото : цілеспрямовано йду в папку “Усть-Чорна”, милуюсь і ностальгую.
Заходжу в блог – останній допис ще з вересня – віртуальну мандрівку цим раєм до кінця не завершила..
З цими думками лягла спати, нашкрябавши ще перед тим кілька рим і почитавши нову книгу Д.Корній. Власне вона мене до пів 3 ночі не пускала спати (але про це в іншому пості)..
Ледь прокинулась вранці – проспала всі будильники. Та що будильники – дрелька сусіда за стіною навіть не збудила.
До чого я веду ? /таким довгим вступом/
Та до того, щоб зігрітись трішки – треба згадати приємне та літнє.
Шалено ностальгую за Усть-Чорною. Мабуть тому так довго тягнулась підготовка до розповіді про 6-ий день, адже він був найцікавішим і найактивнішим 🙂
Отже..
6 день в Усть-Чорній або як ми ночували в полонині /внєзапно/
Впевнена, що більшість тих, хто вже відпочивав у Закарпатті знають, що однією з найкрасивіших полонин цієї області – є полонина Красна.
Оскільки ми жили зовсім не далеко від неї – 6-ого дня ми зібрали наплічники (вдяглись дужее літньо, бо була шалена спека) і вирушили у путь.
/звісно, ми не взяли з собою нічого крім води, яблук і фотоапаратів/
2 наших 18-літніх дівчаток з самого ранку ми відправили у Тячів на автовокзал
(набридли ми їм,мабуть) 🙂
Тому залишившись ще в горах – вирішили напрягти свої ноги і йти довгі кілометри у полонину.
Місцеві нам вперто пропонували туди їхати /мовляв, вони нас завезуть, бо йти дууже довго/
Та ми як справжні туристи вирішили йти пішки 🙂
Вся дорога тягнулася вгору.
Під ногами камені завбільшки з собаку.
Спека досягала 30 градусів.
Ми плели вінки з папороті та начіпляли їх на голову щоб менше жарило.
Та це не допомагало..
Дорогою “паслись” в малинах-ожинах.
Аж тут..
Змій боїтеся ? А Жаб ?
Можете заплющити на пару хвилин очі, бо на наступній фото буде і змія, і жаба, на яких ледь не наступили.
Я цю всю картину побачила потім на фото. Близько підійти боялась, а от Настя, як справжній “репортер” фоткала цю обідню трапезу /і тихенько боялись, хоч і не зізнавались в цьому/
Ранок, як ви бачите багатообіцяючим видався 🙂
Далі цікавіше..
Лізти в малини ми тепер боялися, доречі )
Я вже не пригадаю скільки годин ми йшли. Десь на половині дороги ми почули грім..А грім в горах – це явний признак того, що буде дощ. А дощ в горах – це ще той треш /хоч і приємний часто/
Повертатися ми не стали. Нас вже ніщо не лякало )) Помітно холодало.. Шорти і майка геть не гріли
Раптом ми почули людський голос з-за дерев..
(ой, забула вам розповісти, що йшли ми в полонину щоб познайомитись з д.Мішею, в якого ми знімали житло. Чесно несли йому гроші за прожиті дні )
Правда, де його шукати ми не зовсім уявляли 🙂
Так ось : голос з дерев “егегегеееей”
/ми теж так потім навчились. поки не змогли так кричати – не змогли повернутися в село. тому, ми і ночували в полонині. Закони гір, що тут скажеш/
Підійшовши ближче, ми побачили нашого дядю Мішу, який хутко закликав нас у хижу – випити чаю і пообідати.
Дуже вчасно, оскільки через півгодини почався шалений дощ, який тривав десь 3 години..
Наш Друг Довбуш
Дядя Міша, як справжній закарпатський мужчина, нажарив картоплі з часником та цибулею, розлив у килішки (діалект: склянки) домашнього закарпатського вина /самогонкиквасу/ і почав розповідати свою філософію життя.
Приєднався до нас конюх Альоша з своїм конем (який був дуже бідний від Альошиної “порки” і за це ми його хотіли прив*язати до дерева, в яке мала б влучити блискавка )
“Наобідались” ми в д.Міші, дощ вщух і ми вирішили таки дійти до полонини. Ми це практично зробили.. З дідом Митром дули в трембіту, милувалися овечками, бігали по мокрій траві, доганяли Довбуша і фотались з дітиськами..Далі слова будуть зайвими.. Дивіться фото Насті Коп’як
