Iryna Khomchuk, Київ

Зізнаюся: я нині читаю зовсім мало поезії. Хіба що вряди-годи, коли чимось вартісним ділиться у фейсбуці котрийсь із чисельних друзів — прихильників цього жанру, або ж коли на душі утворюється рана, залікувати яку можна хіба що чиїмись схожими емоціями, відлитими у віршованих рядках. І я не помилилася, говорячи про біль, а не про радість, бо ж чомусь (знаю з власного досвіду, про це також згадує й Ірина Ящук у передмові до своєї дебютної книги) рядки сплітаються частіше від страждань, ніж від насолоди.

Те, що я перстала віршувати, мабуть, повинне свідчити про мою чи то зрілість, чи то щастя, чи то панцир буденності)) Й Ірина змусила мене пожалкувати про це, адже сплітати оті слова-метафори-рими-емоції в мереживо віршів — то така насолода! І не менше задоволення — читати те плетиво, змотуючи в клубочок свої враження та викопуючи підтексти, яких, можливо, сама авторка туди й не вкладала)) Однак таке розшифрування незашифрованого — обов’язковий фатум випущених у самостійне життя творів.

Про що вірші, спитаєте? Та про любов, звісно. До життя, до подорожей, до гір, до осені, до дощу й моря, до людей і того єдиного, з ким добре мовчати. Чому Будинок Пазлів? А хіба не всі ми живемо у таких, складених зі шматочків нашого буття, домівках? Чого двома мовами? Бо авторка тривалий час жила в Італії й зріднилася з країною й мовою — такою ж мелодійною, як і рідна українська. Навіщо читати? А щоб видихнути — з полегшенням, з усмішкою, з почуттям звільнення та катарсису, бо тобі вдалося пережити щось сокровенне — не авторське, ні, своє…

Джерело: https://goo.gl/DDECp3