Цей потяг завезе нас в нікуди.
Покине і гайне собі на Північ.
Як завжди, я не знаю, куди йти:
попереду, як і позаду, вічність.
Здається, наче зрушую стіну,
чи то чужі ламаю зливи…
Неначе я давно живу,
вже сотню років –
і щасливо.
Тремтить прощання на стіні,
висять слова на вбитих цвяхах.
Я буду плакати вві сні,
хай потяг мчить по рейках страху.
Я буду вірити в казки,
хай кажуть люди, що не варто.
Я вже не дам тобі руки,
хіба прийде велике свято.
Сміятись буду я до сліз,
нехай всі кажуть:
«Божевільна».
Та потяг геть тебе відвіз,
Крикнув у вітер:
«Ти вже вільна!»
аудіо-версія “Потяг”