Цей потяг завезе нас в нікуди.

Покине і гайне собі на Північ.

Як завжди, я не знаю, куди йти:

попереду, як і позаду, вічність.

Здається, наче зрушую стіну,  

чи то чужі ламаю зливи…

Неначе я давно живу,

вже сотню років –

і щасливо.

Тремтить прощання на стіні,

висять слова на вбитих цвяхах.

Я буду плакати вві сні,

хай потяг мчить по рейках страху.

Я буду вірити в казки,

хай кажуть люди, що не варто.

Я вже не дам тобі руки,

хіба прийде велике свято.

Сміятись буду я до сліз,

нехай всі кажуть:

«Божевільна».

Та потяг геть тебе відвіз,

Крикнув у вітер:

«Ти вже вільна!»

аудіо-версія “Потяг”