Оповідання опубліковане в літературному альманасі “Гармонія”, 2018 р.

__________________________________________________________________________

Море вміє слухати

Ми зустрілися взимку на Львівському вокзалі. Він зустрічав мене з потягу в переддень нового року. Квіти, таке вже знайоме обличчя, неприховане хвилювання першої зустрічі.

Час від мого бокового 47 місця до виходу на перон тягнувся, як липовий мед. Кожен крок був виважений, проте сповнений бажання швидше зустрітися. Зазирнувши на саме дно його блакитно-сірих очей я вже знала, що ми будемо разом. Ось так, як буває в фільмах чи книгах, сповнених тепла. Герої вперше зустрічаються і залишаються разом на все життя.

***

А перед цим було море. Море, яке здавалося б мало принести легкість та насолоду. Натомість воно було терпким і сповненим втоми. Щовечора після роботи я брала записник, навушники та йшла до берега, навіть не перевдягаючись з робочої форми. Лягала на пісок, підклавши під голову сумку, кілька хвилин уважно розглядала небо й слухала шум хвиль. Ввечері вони завжди говорять гучніше, промовляють до самого серця всіх, хто вміє слухати.

Вдосталь надивившись на зорі, я сідала, вдягала навушники та діставала блокнот з ручкою, щоб спілкуватися з чистими сторінками про день, що минув. Часом, дорогою я купувала персики. Сік, стікав по руках, наче години, які я рахувала до осені. Мріяла, щоб швидше закінчились. Уявляла ранок, коли не треба прокидатися вдосвіта, вдягати білу сорочку і чорні штани навіть в спеку +38 °C, ранок, коли не потрібно готувати сніданок для гостей готелю та бігати між поверхами. Я уявляла море, до якого я могла б прийти в будь-який час доби й просто лежати на голому піску, всупереч часу. Те літо мене виснажило, але зміцнило.

Море зливалося з горизонтом, а за плечима був інший світ. Світ, де туристи виходили вечорами гуляти набережною, їсти морозиво, знайомитись і пригощати нових пасій традиційним aperol spritz. Але я сиділа до нього спиною, бо сидіти так до моря просто не могла. Воно єдине мене наповнювало надією, давало порціями сил, щоб гідно дійти до наступного вечора і прийти знову. Море шепотіло мені історії про кохання, обіцяло, що от-от воно з’явиться в моєму житті.

Одного разу в мене був вільний післяобідній час, коли я змогла побачити захід. Тоді падав дощ, все стало сірим, вітер зривався і куйовдив хвилі. Я вибігла на пляж без парасольки. Я бігла і сміялася, теплі краплі дощу мене лікували, очищували із самого дна душі. Ноги встрявали в мокрий пісок, люди ховалися в кафе та піцерії, а я милувалась цим дивом. Теплі краплі падали на моє обличчя, робили кучерявішим волосся, напували літню спрагу. Після того вечора чекати було легко.

Контракт закінчився у вересні, а у Львів я повернулася в жовтні. Місто було кольоровим і дощовим. Зрештою, як завжди у місті Лева. Тієї осені я відчувала самотність на смак, вона пробирала мене до кісток. Навіть кішка перестала тулитися і спати на грудях. Мені було холодно. Другий місяць осені був непідйомною ношею. Я залишила всі сили й енергію на літній роботі, повернувшись додому цілком пустою. Вечорами я лежала в кухні на підлозі й до ранку слухала музику. Бувало, не хотілось навіть рухатись. Так проходили дні за днями. Лише деколи я виходила на курси та співбесіди. Але саме такі моменти дають нам сил, спершу відбираючи їх, спустошують до дна.

Я прокинулась одного ранку і зрозуміла, що хочу додому, що Львів для мене виконав свою роль й тепер мені пора. Зібравши речі, через тиждень я вже переїхала в рідний Збараж. Залишивши в місті Лева і роботу, і курси, і плани. Проте, я ні про що не шкодувала. Відчувала, що знайшла шлях, а от-от розгадаю свою загадку. Ніколи не варто недооцінювати важкі моменти, адже після темної ночі завжди приходить новий день, а після дощу світить сонечко. Моя вдача – це бути оптимістом і завжди вірити в краще.

Збараж став моїм місцем сили. Я багато гуляла осіннім замковим парком, готувала смаколики, намагалася зрозуміти себе і свої бажання, “полагодити” ті процеси, які дали збій, залишити втому. Допомагала вдома бабусі, а з сестрою пила вечорами чай, розповідаючи смішні історії. Все ставало на свої місця. Місто мене наповнило та вилікувало.

Саме в той період мені почав снитися він. Спільний друг моїх знайомих, які часто наголошували, що в них є чудовий товариш, з яким би я знайшла спільну мову. Він також цікавився спортом, здоровим харчуванням, ми навіть були чимось схожі зовнішньо. Сон був романтичним і водночас дивним, адже ми ніколи не зустрічалися в реальному житті й навіть не спілкувалися. Уві сні ми танцювали серед вулиці, він взяв мене на руки і кружляв в легкому танці. Ми були одним цілим, сміялися, ловили вустами літній вітер і все довкола співало.

Я вірю в знаки, особливо якщо вони хороші. Прокинулась в хорошому гуморі, зайшла в його соцмережі та написала:

«Привіт. Сьогодні уві сні ми танцювали. Це був надзвичайно теплий сон».

На що він відповів:

“Тоді пропоную зробити його реальністю”.

З цього повідомлення почався наш онлайн-роман.

Так, так, звісно я скептично ставилась до таких «стосунків». Між нами було 650 км і жодної зустрічі, проте щодня я прокидалася і засинала з посмішкою, завдяки йому. Я відчула себе щасливою і почала наповнюватися морем, цього разу тихим і спокійним – морем любові.

Ми обговорювали книги, харчування, стосунки, відкривали одне одному таємниці й мрії. І саме мрії в нас були спільними. Ми створили спільну теку з будинком нашої мрії, вибирали туди меблі та оформлювали сад. Ми домовилися про домашніх тварин. Я хотіла кішку, а він собаку, то ж ми зупинилися на обох. Ту осінь ми зробили справді теплою і наповненою надією.

***

Він приїхав у Львів, щоб зустрітися зі мною. Ми гуляли засніженими парками, слухали симфонічні концерти та ласували на вечерю круасанами. Попри мороз нам було спекотно. З першої зустрічі він не відпускав мою руку. Міцно тримав та пригортав до себе. Я нарешті відчула себе в безпеці, огорнена теплом і спокоєм. Я вже знала, що це Він.

Здавалося, що ми знайомі вже півжиття. Разом ми були пазлами, які нарешті знайшли свою пару поміж 1000 дрібних деталей.

Після першої зустрічі ми були окремо лише тиждень. Роз’їхалися по своїх містах, але спробувавши на дотик щастя вже не могли бути далеко одне від одного. Він приїхав в Збараж, познайомився з моїми батьками й забрав мене до себе.

Ми відкрили, що море може бути спільним, що до щастя необхідно пройти кілька уроків, зрозуміти себе, полюбити світ довкола з усіма його несподіванками. І головне, вірити, що нічого не трапляється просто так.  Через 7 місяців ми одружилися. Він і досі тримає мене за руку навіть уві сні, ми розуміємо одне одного з півслова, танцюємо на кухні під захід сонця, він приносить мені вранці чай в ліжко, підтримує в усіх ідеях, а вечорами я читаю йому вголос, бо він вміє слухати.

Автор: Ящук Ірина (Malynivna)