Усть – Чорна. День 6

Ніч..
Четвер..
Холодно..
За вікном така мряка і холод..
Відкриваю папку з літніми фото : цілеспрямовано йду в папку “Усть-Чорна”, милуюсь і ностальгую.
Заходжу в блог – останній допис ще з вересня – віртуальну мандрівку цим раєм до кінця не завершила..
З цими думками лягла спати, нашкрябавши ще перед тим кілька рим і почитавши нову книгу Д.Корній. Власне вона мене до пів 3 ночі не пускала спати (але про це в іншому пості)..
 

 
Ледь прокинулась вранці – проспала всі будильники. Та що будильники – дрелька сусіда за стіною навіть не збудила.
До чого я веду ? /таким довгим вступом/
Та до того, щоб зігрітись трішки – треба згадати приємне та літнє.
 
Шалено ностальгую за Усть-Чорною. Мабуть тому так довго тягнулась підготовка до розповіді про 6-ий день, адже він був найцікавішим і найактивнішим 🙂
 
Отже..
 
6 день в Усть-Чорній або як ми ночували в полонині  /внєзапно/
 
 
Впевнена, що більшість тих, хто вже відпочивав у Закарпатті знають, що однією з найкрасивіших полонин цієї області – є полонина Красна.
 
Оскільки ми жили зовсім не далеко від неї – 6-ого дня ми зібрали наплічники (вдяглись дужее літньо, бо була шалена спека) і вирушили у путь.
 
/звісно, ми не взяли з собою нічого крім води, яблук і фотоапаратів/
 
2 наших 18-літніх дівчаток з самого ранку ми відправили у Тячів на автовокзал
 
(набридли ми їм,мабуть) 🙂
 
Тому залишившись ще в горах – вирішили напрягти свої ноги і йти довгі кілометри у полонину.
Місцеві нам вперто пропонували туди їхати /мовляв, вони нас завезуть, бо йти дууже довго/
 
Та ми як справжні туристи вирішили йти пішки 🙂
 
Вся дорога тягнулася вгору. 
Під ногами камені завбільшки з собаку.
Спека досягала 30 градусів.
Ми плели вінки з папороті та начіпляли їх на голову щоб менше жарило.
Та це не допомагало..
Дорогою “паслись” в малинах-ожинах.
Аж тут.. 
 
Змій боїтеся ? А Жаб ?
 
Можете заплющити на пару хвилин очі, бо на наступній фото буде і змія, і жаба, на яких ледь не наступили.
 

HMCm8aCl3Zg
image-335

Я цю всю картину побачила потім на фото. Близько підійти боялась, а от Настя, як справжній “репортер” фоткала цю обідню трапезу
/і тихенько боялись, хоч і не зізнавались в цьому/

Ранок, як ви бачите багатообіцяючим видався 🙂

Далі цікавіше..

Лізти в малини ми тепер боялися, доречі )

Я вже не пригадаю скільки годин ми йшли. Десь на половині дороги ми почули грім..А грім в горах – це явний признак того, що буде дощ.
А дощ в горах – це ще той треш /хоч і приємний часто/

Повертатися ми не стали. Нас вже ніщо не лякало ))
Помітно холодало.. Шорти і майка геть не гріли

Раптом ми почули людський голос з-за дерев..

(ой, забула вам розповісти, що йшли ми в полонину щоб познайомитись з д.Мішею, в якого ми знімали житло. Чесно несли йому гроші за прожиті дні )

Правда, де його шукати ми не зовсім уявляли 🙂

Так ось : голос з дерев “егегегеееей”

/ми теж так потім навчились. поки не змогли так кричати – не змогли повернутися в село. тому, ми і ночували в полонині. Закони гір, що тут скажеш/

Підійшовши ближче, ми побачили нашого дядю Мішу, який хутко закликав нас у хижу – випити чаю і пообідати.

Дуже вчасно, оскільки через півгодини почався шалений дощ, який тривав десь 3 години..

Наш Друг Довбуш
image-336
Наш Друг Довбуш

Дядя Міша, як справжній закарпатський мужчина, нажарив картоплі з часником та цибулею, розлив у килішки (діалект: склянки) домашнього закарпатського вина /самогонкиквасу/ і почав розповідати свою філософію життя.

Приєднався до нас конюх Альоша з своїм конем (який був дуже бідний від Альошиної “порки” і за це ми його хотіли прив*язати до дерева, в яке мала б влучити блискавка )

zNMEimIK4zk
image-337

“Наобідались” ми в д.Міші, дощ вщух і ми вирішили таки дійти до полонини.
Ми це практично зробили..
З дідом Митром дули в трембіту, милувалися овечками, бігали по мокрій траві, доганяли Довбуша і фотались з дітиськами..Далі слова будуть зайвими..
Дивіться фото Насті Коп’як

 

 

IMG_7297
image-338

Хіба не Рай ?

IMG_7317
image-339

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *